65 років закоханості в народну пісню

Вона – чарівний, ніжний і неповторний голос Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, його коштовна окраса вже понад сорок років. Її «Ой, на плаю вівці пасуть», «Голубка», «Колискова» викликали захват слухачів і в сільській глибинці, і в кращих концертних залах різних куточків світу. Самобутня виконавиця з яскраво вираженою індивідуальністю і тембром, сповненим краси, глибини, душевної проникливості, вона й сьогодні залишається еталоном артистки, жінки, людини з почуттям гідності, патріотизму, чіткої громадянської позиції. 4 червня заслуженій артистці України Надії Гораль-Пономаренко виповнилося 65 років. За роки своєї творчої кар’єри вона «відпочивала» лише під час короткої декретної відпустки. Все решта – щоденні репетиції, гастролі, нові пісні. І кожного разу неймовірне хвилювання перед виступом соло, загострене почуття відповідальності, самокритичність. «Золота колекція» Надії Гораль – це закарпатські народні пісні («Ой, на горі черешенька» в обр.Ф.Копинця), тужливі балади, твори закарпатських авторів («Лебідки» М.Попенка), співочі дуети з Марією Бадидою, заслуженими артистками України Надією Мерцин, Яною Садварій («Ой засвіти місяченьку», «Іванку, Іванку», «Тече вода каламутна»). І зараз співачка продовжує працювати в рідному колективі та ділитися досвідом з молодими виконавцями.

А про свій шлях до сцени Надія Гораль розповідає з притаманною їй скромністю і лаконізмом:

«Моє дитинство пройшло на Галичині: в селі Завишень Сокальського району Львівської області. Згадую про це з  великою теплотою, бо маючи чотирьох братів, завжди була оточена не лише батьківською, а й щирою братською любов’ю.

 Після закінчення школи приїхала до Ужгорода і вступила в музичне училище на вокальний відділ, в клас Георгіни Василівни Бохорської. Я була її першою ученицею по спеціальності – вона лише починала свою педагогічну діяльність. І мала зі мною чимало клопоту, адже в училищі готували академічних вокалістів, а я завжди співала народною манерою. Георгіні Василівні довелося зі мною помучитися, але я дуже вдячна, що вона не намагалася змінити мій голос, а лише «пригладила» його.

А те, що я все життя співаю народних пісень – це в мене від батька. Тато був дуже талановитою людиною. Рано втративши свого батька, він виховувався у сільського священика, отримав музичну освіту. Закінчив Духовний інститут ім.Е.Снігурського у Перемишлі (зараз це Польща). В ті часи на Галичині діяв Український Народний театр «Промінь» під орудою М.Комаровського, і батька запросили до нього диригентом оркестру. В колективі тато пропрацював з 1937 по 1939 рр., поки не почалася війна.  Потім повернувся в рідне село, дякував. Та з приходом радянської влади був змушений покинути дияконство – викладав музику в школі, вів хор, був активним учасником «Просвіти». Саме він і вивів мене на сцену у трирічному віці: брати мені акомпанували, а я співала. Навіть пам’ятаю ту першу пісню – на слова Шевченка «Сонце гріє, вітер віє з поля на долину; над водою гне з вербою червону калину…» Це був мій дебют на сцені. А потім почалися виступи з хором на різних оглядах, тато возив нас по всій області. На жаль, він досить рано пішов з життя. Я тоді саме закінчила училище. Дуже жалкую, що йому жодного разу не довелося чути мене на професійній сцені. Гадаю, він би тішився…

До слова, в студентські роки я й не думала про роботу в хорі. Тоді саме був розквіт української естрадної пісні. І я ще під час навчання почала співати в «Дзеркальному залі» ресторану «Корона» – там грав мій брат Олег, який мене й запросив. І маю сказати, мені це непогано вдавалося. Трохи співала також із ансамблем «Кольори Закарпаття», дуже відомому на той час в Ужгороді. Та всю мою подальшу долю визначила пропозиція Миколи Яковича Попенка після закінчення училища піти працювати в Закарпатський хор. Микола Якович зіграв велику в роль у моєму житті, бо саме він мене і виховав як солістку. Я полюбила цей колектив, і все моє життя нерозривно пов’язане з ним.

Моє перше соло в Закарпатському народному хорі – «Ой на плаю вівці пасуть» М.Кречка. Надзвичайно гарна пісня, шедевр нашого «золотого фонду», до якого мені раз у раз доводилося повертатися впродовж усієї кар’єри. Але було й багато інших прекрасних сольних пісень, дуетів. Для мене, спраглої до постійного руху, змін, найбільшим щастям було те, що ми із Закарпатським народним хором свого часу об’їздили весь колишній Радянський Союз, мали надзвичайно цікаві гастролі в різних куточках світу. Я вдячна долі, яка привела мене в Ужгород, а згодом у цей колектив, де я реалізувала себе як артистка, знайшла близьких по духу людей і досі маю змогу займатися улюбленою справою. Бо українська народна пісня – це диво, яке не залишає байдужим нікого. У неї закохуєшся раз і на все життя!»

Колектив Заслуженого академічного народного хору щиро привітав своєю солістку. Побажання на її адресу з’явилися і на сторінці колективу у соцмережі: «Вельмишановна Надіє Михайлівно, сердечно вітаємо Вас з ювілеєм! Нехай Ваш голос, що є символом нашої рідної пісенної душі, радує нас і надалі, а Ваш великий досвід буде для молодих неоціненним скарбом народної мудрості та духовного багатства! Многая і благая літ Надії Гораль-Пономаренко! З любов’ю та шаною Ваш ЗАЗНХ».